Іван Франко Рубач 1882

В в мандрівці жизні я блудив багато
блудив, бо правди і добра шукав,
в добро і правду віруючи свято.
І в темну пущу раз я заблукав:
не стало стежки, дебрі вкруг і ломи,
недуже серце страх мені стискав.
А з заходу вже гуркотіли громи,
вже блискало… І серця свого я
спитав: «О серце, де, куди йдемо ми?»
Мов темна темрява вся жизнь моя
мені вказалась; ні одної хвилі
не бачив я, щоб до ладу була.
І скрикнув я в тривозі і безсиллі:
«О, хто на тихі води проведе
мене з отсеї збуреної хвилі?»
Втім, гляну, поміж ломами іде
спокійно, певно, в простій кафтанині
робітник. «Відки, брате, йдеш і де? –
аж скрикнув я. – От щастя маю нині,
що доля наднесла тебе мені,
щоб ти із сеї вивів мя пустині!»
«Ходім», – сказав він. Певні і міцні
були його всі поступи. На нього
глядючи, йшов я німо, мов у сні.
В руках сокиру він держав. Де много
стриміло лому, хабузу плелось,
що, бачилось, повік тут ні для кого
нема проходу, і мені б прийшлось
вертати в темінь, – сильною рукою
рубнув він – і прохід свобідний ось!
Де яр холодний, під стрімков скалою
вода шуміла, спинюючи хід, –
він знов рубнув, з оздобою цілою
валилось древо кладков через брід.
На все те я глядів і дивувався,
но йшов. Ось ліс вже перед нами зрід,
простір світліший з-поза тьми вказався
І на широке поле ми ввійшли:
хоч як далеко погляд розбігався,
то все по рівній він котивсь земли,
ні перепони не стрічав, ні краю,
ані шляхів, що в села б нас вели.
Но ось, коли пильніш я позираю,
аж серед поля тут і там стоять,
мов чорні птиці – що таке, не знаю.
Недвижно, в довгий, безконечний ряд
вони по шнуру тягнуться: чим далі
слідять їх очі, тим їх більше зрять.
До чорних тих точок ми прямували;
но, наблизившись, я з ляком пізнав:
не птиці – шибениці се стояли.
На кождій вітер трупа ще гойдав, –
і серце в мні застило із тривоги,
но провідник спокійно мні сказав:
«Се шлях наш! Сеї не лякайсь дороги!
Найліпші, найсвятіші йшли по ній!
Святеє місце топчуть наші ноги!
Отут припадь! отут молитву дій!»
І ми оба навколішки припали,
молилися при шибениці тій.
А як ми, помолившись, знов устали,
мій провідник сокиру в руки взяв
і замахнувсь – і разом затріщали
всі шибениці, степ весь застогнав,
і грім на небі грізно обізвався,
і щезли трупи, чистий степ остав.
Наперед знов мій провідник подався,
а я за ним; ішли ми довгий час,
аж ось далеко на степу вказався
мов чорний хрущ. Чим ближче, він чимраз
і ріс, і ріс, аж як вже туй ми стали,
побачили: се церква проти нас.
Свічки ряснії в церкві тій палали,
куривсь кадила запахущий дим,
плачливі співи серце розбивали.
На вівтарі, мабуть, богам товстим
у жертву, людських серць живих, пробитих
курилось много; путом золотим
окований, на колючках укритих
лежав там Розум, молячись, попи
вже зачали на нього ніж острити.
І спів гримів: «Блаженні всі стовпи,
всі, що не бачили, а мають віру,
що люблять бога нашого стопи,
а брата ріжуть богу на офіру!
Наш бог – се замордована Любов,
убитий Розум! Тож і в жертву щиру
для нього ми мордуємо Любов
і ріжем Розум! О, прийми, наш боже,
той дар, що ми кладем