Не дорікаю

Не дорікаю
осені за сум,
хіба ж мене учили дорікати,
я дякую
за багрянисті шати
і за печаль
моїх осінніх дум;
я слухаю
її сумні пісні,
як слухає земля опале листя,
як чують небеса, блакитні й чисті,
її вечірні
зоряні вогні;
туркоче горличка,
пильнує календар,
доточує моє тривожне літо,
плете павук свої розкішні сіти –
свій непомильний
місячний радар;
І десь здаля
ще літні голоси
свою спекотну втому сповіщають…
один ковток серпневого одчаю –
і повен дзбан
і суму, і краси.