Коли вони ідуть у тишину, Туди, звідки уже не повернуться (не повернуться). Іноді вистачає декілька хвилин, Щоб зрозуміти – Боже! Як ми винні (Як ми винні)...
І фото – чорно-біле як кіно, І очі втомлені й сумні (сумні). Вони давно вже нас пробачили, За те, що рідко були поруч з ними (рідко були з ними)...
За не дзвінки, не зустрічі, й холодне потім, Вони вже не обличчя перед нами, просто тіні (просто тіні). А скільки слів даремно витекло, І не про те, і фразами не тими.
І тугий біль – провини як останній штрих - Скребе, та мучить холодом по шкірі (холодом по шкірі). За все, що не зробили ми для них, Вони прощають. Але Ми себе – не можем (Ми себе – не можем)...