Вони прощають нас

Коли вони ідуть у тишину,
Туди, звідки уже не повернуться (не повернуться).
Іноді вистачає декілька хвилин,
Щоб зрозуміти – Боже! Як ми винні (Як ми винні)...

І фото – чорно-біле як кіно,
І очі втомлені й сумні (сумні).
Вони давно вже нас пробачили,
За те, що рідко були поруч з ними (рідко були з ними)...

За не дзвінки, не зустрічі, й холодне потім,
Вони вже не обличчя перед нами, просто тіні (просто тіні).
А скільки слів даремно витекло,
І не про те, і фразами не тими.

І тугий біль – провини як останній штрих -
Скребе, та мучить холодом по шкірі (холодом по шкірі).
За все, що не зробили ми для них,
Вони прощають. Але Ми себе – не можем (Ми себе – не можем)...