В хаті тихо. І це не затишок — ні. Просто тебе тут більше нема. Я інколи беру телефон у руки І завмираю… бо пізно. Дарма. Чай остигає. Звичайний день. Люди сміються. Усі живуть. А я так хочу почути лишень: «Не бійся, доню, усе якось буде».
Мамо, де ти тепер? Я доросла, а серце — мале. Я тримаюсь, повір, Та без тебе цей світ Став холоднішим, ніж є. Мамо, де ти тепер? Мені досі бракує тепла. Я сильна — як ти вчила мене, Але без тебе Я просто одна.
Ти снишся мені живою. Своєю. Без неба, без світла, без див. Просто дзвониш мені і тихо питаєш: «Ти їла сьогодні? Не змерзла, скажи?» Я прокидаюсь — і знову ранок. І мовчання ріже в край. І цей біль уже не кричить — Він просто живе. І не відпускає.
Мамо, де ти тепер? Я доросла, а серце — мале. Я тримаюсь, повір, Та без тебе цей світ Став холоднішим, ніж є. Мамо, де ти тепер? Мені досі бракує тепла. Я сильна — як ти вчила мене, Але без тебе Я просто одна.