Іду на роботу…У думках щось складаю… Асфальт під осіннім дощем вже блищить. І це вже осінь…Я їй оду складаю. Час ностальгії. Тож зупинися мить. Усілякі відтінки, Тобі притаманні, Провокують і ніби роблять мені на зло. Щоб звабити душу й такі несказанні Є ці барви осінні, як би там не було. Вдивляюсь у них - і стає так спокійно. Милуєшся і дивуєшся цій красі… Було б у житті так усе надійно, А тепер особливо, то б раділи усі. Як добре, що не чути тривоги. Пронизливі звуки…Здається, ми звикли до них. Тому я щаслива цим митям дороги. Осіння ностальгія наче стирає їх. Ностальгія за миром, за ковтком кави у тиші, За веселим і дружнім гомоном робітчан. І немає вже місця у цій душевній ніші, Щоб не думати про війну, яка наче капкан. Стискає усе і ніяк не дає жити. Біль пронизує душу за кожного з нас. Осінь, осінь, дай мені сили , щоб могла відновити Душевний спокій, а все решта покаже час…