Dalszöveg
Прийшла пора, коли Душа любов не просить!
І не чекає серце, теплих слів,
Й невіра випивши, біль забирає.
У світ самотньой радості своєй...
Не хочеться вже бути поки, що коханим,
Любити і метеликом літать.
Стати комусь, причиною розради,
І посмішкой, на посмішку відповідать...
В свідомості, вже не кружляє зимний вітер,
І очі усе дивляться, у небеса.
Можливо, вже настала і не ніч, а тільки вечір,
А може, за той біллю стелиться вже інша полоса...
Не хочеться дарити комусь радість,
Кому хотілося ... Назавжди вже пішов...
А втім... Життя така гидота!
Не знаєш, що втрачаєш, що знайшов...
А мені хочеться побути одному!
В своєму, вигаданом, мною світі,
Пожити під самотньой, хмурою зорею.
Де я один. Все, ще живий але безсилий...