Ось така вона, тиха осінь; Лине лісом, впаде між сосен, Не шкодує і не голосить, Йде задумливо, мов філософ, Думку барвить у жовтий фосфор. Коли ж тілу тепла не досить, І палючі сніги на носі, Тоді кличе до себе в гості Для розмов і п'янкої млості. Вечорами ж бреде наосліп. Довга одіж і ноги босі. Розметалися мокрі коси, Як забуті в саду покоси. Та вона не зважає зовсім, Лиш збирає із листя стоси. Я гукаю їй: Досить! Досить Ну, чого ти! Поглянь! Он просинь! Сонце знову освятить простір. Ти також довгожданна гостя. Я люблю тебе, тиха осінь!