Тиха осінь

Ось така вона, тиха осінь;
Лине лісом, впаде між сосен,
Не шкодує і не голосить,
Йде задумливо, мов філософ,
Думку барвить у жовтий фосфор.
Коли ж тілу тепла не досить,
І палючі сніги на носі,
Тоді кличе до себе в гості
Для розмов і п'янкої млості.
Вечорами ж бреде наосліп.
Довга одіж і ноги босі.
Розметалися мокрі коси,
Як забуті в саду покоси.
Та вона не зважає зовсім,
Лиш збирає із листя стоси.
Я гукаю їй: Досить! Досить
Ну, чого ти! Поглянь! Он просинь!
Сонце знову освятить простір.
Ти також довгожданна гостя.
Я люблю тебе, тиха осінь!