Втомлена душа

Не кожен дощ народжується з хмари —
Буває, плаче втомлена душа.
І вітер не завжди природи чвари —
То мудра осінь в серце поспіша.
А кожен ранок сходить задля світла —
Хоча збирає темряву в росу,
Щоб день прийшов до втомленого світу,
Аби розкрити Божу нам красу.

Ріка несе не тільки сині води —
Вона вчить втрати в море відпускать.
Не кожен берег суджений для згоди,
Та кожен мусить течію спізнать.
Гіркий полин не проситься до квітів,
Та знає ціну сонцю і весні.
І навіть буревій, що ламне віти,
Колись стихає в лагідному сні.

Кохання —ліс прадавній на світанку:
Ще повен тіні, та живе теплом.
І жінка в ньому, наче долі бранка...
Вальсує між зневірою й добром.
Я теж, як сад, цвіту і відцвітаю,
Ношу ,як небо, грози і блакить.
Та поки серця спів у грудях маю
У ньому вічно буде світло жить.

Бо явища — моїй душі натхнення,
І дощ, і сніг, і блискавки в жнива.
Природа пише мовчки одкровення.....
Поетка ж заримовує в слова....