myself mafaka

Мене не вибрали — мене списали,
але я стою й далі рву металеві деталі.
З чотирнадцятого в цій грі, де немає пощади,
де замість “дякую” постійно пхають завади.

Мене не лякає ніч, бо я виріс у вогні,
мене не ламає шум, бо я ховався в пітьмі.
І кожен наказ — це черговий удар по ребрах,
але я вгризаюсь у роботу, немов лев я.

Я не герой, не святий,
я просто той, хто не зміг втекти.
Сталевий спокій у кістках,
і навіть якщо впаду — то тільки у снах.

Я не герой, не святий,
мене жорстко штовхало життя по межі.
Але я тут, і мене не знести,
поки серце в груди б’є, як біт.


Руки в крові — не з пафосу, а з праці,
бо коли вчиш воювати — сам опиняєшся в гімні ситуації.
Так, я втомлений, але ніхто не чує,
бо втома інструктора нікого не хвилює.

Фронт дихає жаром, і я дихаю з ним,
а вдома лише стіни, що носять мій біль.
І киця муркоче, ніби латка на тріщину серця,
бо хоч хтось у цьому світі бачить у мені не бійця.

Ніхто не розкаже, як час точить тебе,
але ти стоїш, бо знаєш: хтось має тримати себе.
І коли хтось вертається живим — це твоя робота,
хай за неї ніхто не дасть ні честі, ні злотa.


Я не герой, не святий,
я просто той, хто не зміг втекти.
Сталевий спокій у кістках,
і навіть якщо впаду — то тільки у снах.

Я не герой, не святий,
мене жорстко штовхало життя по межі.
Але я тут, і мене не знести,
поки серце в груди б’є, як біт.


Світ не стане м’якшим — такий контракт.
Але я залишусь, щоб розібрати бардак.
І коли стане темно, я світитиму сам,
на зло всім внутрішнім демонам і ворогам.