Давай не сьогодні. Давай, може, завтра чи якось в наступнім житті за крок до безодні зумієм не впасти, а просто злетіти. Із дна порожнечі прозріння чатують, мов звірі із засідки: є базові речі, а є ті, що двічі вдягнув – і можна різати на сіткИ. Давай не про мене, давай вже про тебе чи кожен про себе – хоч подумки жени на зелене. Чужого – не треба, свого вже замало, вогню вже так мало, а в воду – з ким?! Страждань забагато, хрести височіють обабіч доріг, і в мозку – набатом: навіщо поквапив? чому не зберіг?! Давай не словами – в них пафосу вдосталь, а суті катма… Проспали жнива ми: вже листя додолу і вітер по колу, а скоро зима… Крізь ночі холодні віддаш все що мав і не мав на меті. Але не сьогодні… Напевно, вже завтра… чи якось в наступнім житті…