постать

Тобі тепло в кав’ярні, ти грієш долоні,
А в нас на околицях ніч не закінчиться в жодній.
Там поле не “чорнозем”, там чорний під нігтьми,
Імена на плитах ростуть, як бур’ян між живими.
Ти мрієш про “потім”, про море і рейси,
А в мене “потім” це список, де побратимів менше.
Ви вчили “свобода” як термін зі сцени,
Ми вчили свободу, коли її рвали із вен.
Тут сон не лікує, тут сон як перерва,
Бо зранку знов дим, і знов треба тримати нерви.
Ти кажеш: “Я втомився від новин, мені важко”,
А я втомився ховати своїх, і робити вигляд, що не страшно.
Нехай у вас тренди, курси, знижки, покупки,
Мені треба, щоб “нормально” означало: всі в строю, всі цілі, всі тут.
І я не святий, я теж хочу тишу,
Та тиша приходить лише там, де вже ніхто не дише.
І я не герой, не з плакатів, не з рамок,
Мені просто не байдуже, і це вже мій хрест і мій прапор.
Ви міряєте життя відпустками й датами знижок,
А ми міряєм час між “живий” і “пиши, як звикнеш”.
Тут кожне “потім” може не статися взагалі,
Тут люди старіють за місяць, дорослішають за дні.
Ти кажеш: “Не все так однозначно, є різні сторони”,
Скажи це плитам, де різні імена, але однакові форми.
Мені не треба виправдань, лекцій і круглих столів,
Я бачив, як правда мовчить, коли страх їй зламав голоси.
Тут руки тремтять не від холоду, а від того, що бачив,
І кожен жарт про “після війни” звучить, як невдалий.
Ми вчились мовчати, щоб не зламатися всередині,
Бо сльози тут розкіш, а слабкість з’їдають без черги.
Ти питаєш: “А що я можу? Я ж маленький гвинт”,
Але саме з “маленьких” потім складається цей граніт.
Я не прошу ідеалів, не прошу кидатись у вогонь,
Я прошу хоча б не тікати, коли правда дивиться в очі.
Бо найгірше не темрява і навіть не біль,
А коли поруч живі, але роблять вигляд, що їх тут немає взагалі.
І якщо завтра все скінчиться, і стане тихо раптово,
Я хочу дивитись у дзеркало без цього присмаку сорому.
Бо вижити — це ще не все, це лише половина шляху,
Важливіше не втратити те, заради чого ти вижив, брате.