Null

Ми вдихаємо попіл з обгорілих дахів,
Де відлуння дитинства лишились у порожніх стінах.
Наші серця — сирени, що кричать у ніч,
Не про любов — а про те, що ми ще тут.

Сміх давно загубився серед тривожних стін,
Тиша — не спокій, а момент перед вибухом.
Ніхто не шепоче «все буде добре»,
Бо «добре» лежить мертвим на асфальті.

Ми не молимося. Ми не прощаємо.
Вийшли за межу людини і страху.
Світ розірваний на волокна,
І дороги назад уже нема.
Нема раю. Лише попіл і правда.
Ми дивимось у катастрофу —
І не кліпаємо.

Пальці чорні від пороху, очі червоні від ночі,
Імена ховаються в землі — ми знаємо, хто винен.
Не ми кидалися в прірву — нас штовхнули в цей котел,
Карти й накази різали рани на нашій землі.

Ми не ділимось усередині — ми один фронт,
Коли небо сипле снарядами, тримаємо один одного.
Прапори горіли в наших дворах — пам’ятаємо їхні імена,
Їхні рішення — вирок, їхній попіл — маркер нашої правди.

Ми не молимося. Ми не прощаємо.
Вийшли за межу людини і страху.
Світ розірваний на волокна,
І дороги назад уже нема.
Нема раю. Лише попіл і правда.
Ми дивимось у катастрофу —
І не кліпаємо.

Чуєш? Це не вітер — це крик землі.
Не пісня, а вирок.
Кожен крок по руїні —
Доказ, що ми живі, але вже не ті самі.


Не чекаємо світла.
Ми — останній спалах.
Після нас — тиша.
Не молитва.
А порожнеча.