Залицялась Ніч до Сонця: «Відпочинь в моїх долонцях, Заблукай в моїх обіймах, В поцілунках тай нестримних, Заколишу, задурманю, І зітру я зорі ранні.» Озивалось Сонце тихо: «Бути нам з тобою – лихо. Обпечу твої долоні, Вибілю росою скроні, І злиняють твої шати… Тож не клич мене до хати.» Зажурилась Ніч та й каже: «Як туман на плесо ляже, Я піду від тебе далі – Щоб не бачив мого жалю. А сліди сльозами змию, Та печаль чар-зіллям вкрию…» І клялося Сонце Ночі: «Не забуду твої очі! За тобою слідом йтиму Крок за кроком, безупинно. І з молитвою в дорозі Осушу вустами сльози…»