Зв’язок

Ми зависли у світлі екранів,
наче місто в ранковому сні.
Ти смієшся — і серце розтануло,
наче знайшло своє «нарешті» в мені.

Ми тримаєм цей зв’язок, поки темрява спить,
і ніхто нам не зітре те, що світиться в нас.
Ти — мій дім у вікні, я — твій голос вночі,
і колись ми зустрінемось, просто без зайвих прикрас.

Ти казав: «Не знаю, що буде», —
і я думала: «Головне — ти».
Ми навчилися вірити в будні,
де дві душі тягнуться крізь світи.
Між словами гуляє відвертість,
між рядками — усмішки твої.
І вже зовсім не страшно чекати,
коли поряд хтось справжній та свій.

Ми тримаєм цей зв’язок, поки темрява спить,
і ніхто нам не зітре те, що світиться в нас.
Ти — мій дім у вікні, я — твій голос вночі,
і колись ми зустрінемось, просто без зайвих прикрас.

Нехай час іноді ріже гостріше ніж слово,
ми пройдемо й через це — все одно по-новому.
Бо не треба великих обіцянок чи фраз —
достатньо, що ти є, і я є — серед нас.

І як тільки дорога відкриється нам,
я переступлю поріг між екранів і днями.
Ти торкнешся руки — і весь світ стане тихим,
наче давно чекав цієї миті з нами.
Ми зробим той крок, що давно назрівав,
і тиша розквітне між наших долонь.
Ти скажеш «нарешті», я скажу «я чекав»,
…і світ пригорнеться в наш теплий момент.