Мамине чекання

Ти надія моя, хоч журлива мелодія літа
На теренах душі крає серце гіркою спокутою.
Чому вдалеч тоді відпустила твій поїзд по світу?
Ще не знавши доріг, і якими ти рушиш маршрутами.

А мій біль так пече, і ятрить жива рана, не гоїться,
І кигиче душа, б'ється серце невинною птахою,
І снує рій думок, чом минуле моє не повториться,
Хоч би раз. Хоч на мить… Лише сизий туман над левадою.

Половіють жита і синіють, мов небо, блаватами,
На стежині вузькій, що видніється десь із-за обрію,
Бачу твій силует, крик лелечий над нашою хатою
Повертає мене до реалій невтішних і болісних.

Знов сама хліб печу із сльозами навпіл перемішаний,
Де ти, сину? Озвись. Хоч малесеньку дай мені вісточку,
Може, птахом в вікно чи промінчиком сонця змереженим,
Дай надію – ЖИВИЙ, і душі моїй зболеній прихистку.