Вона

Це була її найбільша афера,
її найкраща гра,
вона підкрадалась нечутно, немов пантера,
і шепотіла: пора, пора!
Вона приходила в північ,
гасила твої вогні
і щезала до ранку,
якраз до третіх півні́в...
ти ніколи не бачив, яка вона з себе, яка,
знав, що голос медовий і хода легка,
знав її запах і шовк долонь,
злився, що не можна запалювати вогонь,
злився, що вона за́вжди гасить вогні,
що ніч коротка і знову кричать півні́…
А на ранок не міг стулити очей,
шкодував, що вона не лишає своїх речей,
шкодував, що не знаєш, хто вона й де,
і боявся, що вона знову прийде або не прийде…
Дні тягнулись віками, порожні були вечори,
і ти видивлявся в небо,
наче вона має спуститись згори,
наче вона – то якась безшелесна тінь
у світі твоїх чекань і твоїх терпінь…
і часом ти навіть думав, що це – тільки сон,
що вона – це привид твоїх безсонь,
що її ніколи тут не було –
та вона знову приходила, мов на зло;
і ти впізнавав її голос, і кроки, і шовк,
і радів, що знову її знайшов,
і навіть разом із нею гасив вогні,
і радий був жити в темряві і тишині,
аби тільки вона була поруч завжди,
і просив її всоте: не йди, не йди…
а вона повторювала, як на біду:
не треба мене любити – я все одно піду.