Text
По пилюці йде Сева, в руках гітара,
Сонце сідає, мов старий пожар.
В кишені — нуль, у серці — віра,
Що десь там є ще бар, де грає шанс.
А поруч Мокасін — старий, бувалий,
Пив своє життя ковтками з ран.
Каже: «Сину, не гонись за славой,
Бо то міраж на чужих шляхах».
Сева й Мокасін — два вовки дороги,
Їх не ловить ні біль, ні страх, ні час.
В них доля — пил і вітер у ногах,
А світ лиш дивиться їм услід, мов враз.
Сева співає в барі для тіні,
Мокасін сміється — «Та ми ще живі!»
Гітара бринить, мов сповідь сирій,
Про сни, що втекли у травневі дні.
Вони бачили світ — від шинків до степів,
Де вітер говорить чужі імена.
Та кожна ніч для них — мов хліб і сіль,
І кожен світанок — нова війна.
Сева й Мокасін — два вовки дороги,
Їх не зламає ні дощ, ні грім, ні час.
В них доля — вітер і старий контрабас,
Що грає правду без прикрас.
А коли впаде ніч на степ,
І замовкне останній бар,
То Сева шепне: «Ну що, старий?» —
А Мокасін кивне: «Живем, як є, брат!»
Сева й Мокасін — дим і дорога,
Їх кличе світ, де нема прикрас.
І навіть смерть, що стоїть у порога,
Сміється тихо: «Я ще трохи підожду вас…»