По ра (3)Олесь Бердник 1977

У фольклорні труни складено кістки.
Науковим биллям густо поросло
Там, де будували зоряні містки.
Вже на отаманів складено досьє,
І могила кожна в зоранім кільці,
І на кожне явище й випадок десь є.
Вичерпне пояснення в певнім папірці.
Ось чому в сучасних кріпо-козаків
Та русифікація висне на губах
Ось чому пустою пилюгою слів
Обрій затуманило, перекрило шлях
Я дивуюсь і сміюсь:
Русифікувати Русь?
Диваки, диваки.
Ті, що слухають байки!
Нема русифікації,
А є лиш хохлозація!..
Ходить, ходить дід Бабай,
Манить діток пальцем,
Каже їм про божий рай,
Де млинці зі смальцем,
Де кисельні береги,
Де молочні ріки,
Де всі люди, як боги —
Навіть недоріки.
Гарна казка в Бабая —
Дірочка від бублика!
Зате в кожного своя
Тра-та-та республіка!
Цок-цок у лобок —
Та в писану торбу!
І несе Бабай у рай
Всіх до свого торгу!
Там для всіх містечко є
В шашлику чи в супі:
На зубах у Бабая —
Зате в дружній купі!
Я себе не дам руси…
І ногами дриґнув!
Довгі вуса відпустив —
Українцем ґиґнув!
Цок-цок у лобок,
Браття-українці!
Сповнені ви тих байок
Аж по самі вінця!
Так нерозумно гудить навіщо
Слово прадавнє, величне і віще?
Русь, що окраяна, Русь, що розсіяна,
Праісторичним дурманом засіяна,
Встань, крізь тужаве каміння зрости!
Небо, це ти! Воля — це ти!
Сон прожени і минуле згадай,
В серці у тебе твій суджений рай!
Була, була така пора,
Коли русини  Ра — сини
Несли дарунки Батька Ра
З душі своєї глибини.
Ішли за гори, за моря,
І піснею встеляли шлях.
Туди, де сходила Зоря,
Їх вів кумир одвічний — Птах!
І рушились твердині зла,
Єднались діти ворогів,
І Доня Ладина несла
Злагоду — мрію всіх віків
О титанічності пора,
Епоха міфів золота!
Про давню щедрість Батька Ра
Шепочуть квіти і жита
Лиш ми не можемо згадать,
Лиш ми не в силі віднайти,
Щоб понад зла і ночі гать
Ще раз прорватись до мети
Ар’ї, райці чи ірійці, де ви?
Лиш у мові пломенять сліди…
Листя обтрусило буйне древо,
А само пропало назавжди…
Лада нині — лиш автомашина,
Рама — лише перехрестя шиб.
Так прийшла Правічна Україна
В пекло потойбіччя шляхом хиб.
Лади слово  лиш смішні коляди,
Веди Рами забобонів жмут
Де й коли розвіяв нашу радість
Той страшний космічний зорекрут?
Вкрили миром сонячні знамена
Ніл далекий, здружену Елладу
І була тоді вся Ойкумена —
Око Мена, Око Діда й Лади.
І раділа спільна Мати-Гея
Творчості своїх дітей — Титанів,
Ще Геракл не задушив Антея,
Ще Зевес не зрадив Прометея,
Не було Аїда під землею —
Все було лиш піснею кохання
Все було до радості, до ладу,
Ніби тиха ласка і Святовита,
Доки не вповзла облудна зрада,
Злом, обманом, хитрістю, повита
Жили собі Дідо і Лада,
І була в них курочка Рада,
У весняні дні урочисті
Курочка знесла яйце злотисте.
Лада рада. Дідо щасливий!
Ой, яке яєчко — на диво!
Сяє воно в небі над світом,
Покриває землю зелом-квітом,
Діток тішить райдуго-дощами,
Гонить хмари пишні над полями
Поміж гроз, походів, поміж злив
Дід беріг яєчко… не розбив!
Поміж вічних клопотів Лада
Берегла яєчко на радість…
Як же так, що сталося лихо?
Мишка сіра вкралася тихо,
Райдужне яйце зачепила